Конспекти уроків для 5-11-х класів, ЗНО

Вікторія ФЕЩУК. «Я не спитаю…»

Я не спитаю, чи знав ти про Тих,
що цілують зелені тополі
так, що вони утрачають душі
і ті розлітаються м’якеньким пухом
у травні.
Я не спитаю про Тих, що прокидаються
у обіймах задублих лицарів
і визирають з річкової плоті
щоразу, як ти захочеш пити.
Я не спитаю про Тих, що проростають
густезною травою,
аби колись похитнути
землю під твоїми ногами.
Я не спитаю, Хто дивиться на тебе з темряви
саме тоді, коли ти перестаєш боятися
того, хто прикидається темрявою.
Я спитаю – ти віриш?
* * *
Посивілий старий ворожбит
продавав глиняні обереги
біля чистого тіла старої церкви.
Це сонце, діти,
це Сонце!
Це його малесенькі зліпки
на шию кожному з вас!
Усе, що лишилось од мого сонця…

Здригався увесь,
руки в прадавніх шрамах,
шкіра воскреслого потопельника –
жертва чужих імперій.
Люди ввічливо кидали мідяки,
пробігаючи проз божевільного,
ніхто не побачив у ньому
Дажбога.
* * *
Іноді страшно лишатись наодинці з лісом чи парком чи будь-яким іншим плем’ям дерев кожне з яких має свої спогади і лінії долі має свій запах імені що ніяк не схожий на запах цвітіння має свого духа і покровителя що раз-по-раз визирає із зеленої плоті і дивиться на тебе і ти розумієш як же ти розумієш він сильніший старший від тебе він переможе а ти тільки смертний твої знаки сонця (хрести) мовчатимуть перед їхньою магією тобі доведеться схилитись їхнім тотемам і цілувати їхнє коріння шануючи зелену вищість. А іноді буває ще страшніше – привітатись із плем’ям дерев і не почути відповіді і не побачити нікого за їхніми спинами ні-ко-го.

Вікторія ФЕЩУК,
студентка Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка