Розробки уроків для 5-8-х класів, ЗНО

Передплата журналу Акція на посібник «Готуємося до ЗНО: тестові завдання з української мови й літератури»

На часі/стаття 4

В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: РЕТРОСПЕКТИВА

Микита ШУМИЛО

МОГУТНЯ Й ЧАРІВНА

…Разучите эту мову на знаменах —

лексиконах алых, —

эта мова величава и проста…

ВМаяковський

 

   Милі риси в характері друга чарують, приваблю­ють, схиляють до щирості, викликають любов і повагу. Почуття дружби тим міцніше й глибше, чим більше таких милих і яскравих індивідуальних особ­ливостей знаходять друзі взаємно, чим більше мають підстав милуватися й захоплюватися один одним.

   Хто ж більше дістає, хто в більшій вигоді: той, хто милується, чи той, ким милуються? Якщо вони взаємно милуються один одним, то вони й збагачу­ють один одного, отже, вони обидва у великій вигоді. Не бідніє той, хто дарує скарби душі своєї, навпаки, внутрішній світ його повніє, буяє, дає ще більші уро­жаї. Збагачується і той, хто приймає такі дарунки.

   Те самісіньке можна сказати й про цілі народи. Дружба народів міцніє й розвивається на основі гли­бокого і щирого взаємовизнання і почуття поваги до індивідуальних особливостей кожного з них. А най­перша, найголовніша індивідуальна ознака народу — його мова, література, мистецтво, пісні, усна твор­чість. Мова — це характер народу. В ній відбито його психічний склад, звичаї, побут, нахили. Мова — це історія народу. Всі попередні покоління від найдав­ніших часів залишили в мові свої глибокі сліди. І хоч мова невпинно змінюється, еволюціонує, вбирає в себе все нові й нові елементи, які дає суспільне жит­тя і стосунки з іншими народами, або викидає застарілі, віджилі елементи, однак така еволюція відбу­вається на основі надбань попередніх поколінь. Коли вже сформувалася індивідуальність народу, вона не­впинно розвивається. З індивідуальністю народу ра­зом формується і його мова, а сформувавшись, вона в сприятливих умовах далі розвивається все пишні­ше й пишніше, за своїми, властивими їй, законами.

   Мова — це пам’ять народу. Але майбутнє виростає з минулого. Наступним поколінням ми передаємо увесь свій досвід, і позитивний, і негативний, так са­мо й гіркий досвід культу особи Сталіна: дивіться, вчіться, не повторюйте наших помилок. Історія — ве­лика вчителька, мати-наставниця.

   У кожного народу свій психічний склад, свої особливості характеру, свій історичний досвід, свої традиції в труді, в побуті, в звичаях, у творчості. І все це відбито в мові. Тільки німий мовчить, а на­род усю свою творчу діяльність — труд, героїзм, бо­ротьбу, розваги, смуток, веселощі — все оформляє словом. Мова — засіб вияву бурхливого змісту на­родного життя. Ось чому так дбайливо й уважно треба ставитись до мови кожного народу. Цілкови­та рівність і рівноправність народів — ось непохит­ний закон їхнього співжиття.

   У мові відбито найінтимніші, найтонші психічні сторони індивідуальності народу. Тому мова і є засобом глибокого взаєморозуміння, тобто засобом спілкування між людьми. Колись ми побудуємо суспільство, яке створюватиме умови для най­повнішого розквіту кожної людини, такою ж мірою це стосується й розквіту індивідуальності кожного народу, його культури й мови.

   Єдність у різноманітності форм. Через макси­мально можливий розквіт національних культур твориться світова культура. Немає поганих мов, як немає поганих народів. Це треба глибоко усвідомити, тоді стане зрозуміло, чому так треба піклуватися про мову, так плекати її і леліяти, так оберігати й збагачувати, вдосконалювати й робити її гнучкішою.

   Могутність мови — це духовна могутність наро­ду. Народ дає мові силу й красу. Він сам у піснях творить зразки неперевершеної поезії, а його генії й таланти високо підносять авторитет рідного слова, вплітаючи у вінок своєї і світової культури найпишніші троянди.

   Отакі троянди вплели в той вінок і Тарас Шев­ченко, і Іван Франко, і Леся Українка, і Михайло Коцюбинський, і Олександр Довженко, і Юрій Яновський, і Павло Тичина. Нас, українців, інші на­роди знають по їхніх безсмертних творах, а краса українських народних пісень давно привернула до себе увагу видатних знавців фольклору і в нас на Батьківщині, і за її межами.

   В середині минулого століття відомий російсь­кий письменник, перекладач українських пісень та творів Тараса Шевченка російською мовою Микола Берг уклав антологію пісень багатьох народів світу. На першому місці він поставив ліричні українські пісні. Ось як він писав про них у передмові: «Чарівна, ніжна й граціозна українська пісня. Ска­жу більше, в ній є щось, що хапає за серце, щось гли­боко задушевне. Як слушно стали тут у пригоді ці численні пестливі слова, які неможливо перекласти ніякою іншою мовою, навіть і російською. Але не самими лише пестливими словами створюється чарівливість української пісні. Ця чарівливість роз­лита в усьому, в словах і в порівняннях, а іноді й просто не знаєш у чому: мило та й годі!»

   Всім відомо, яка милозвучна й чарівна фран­цузька мова. Тим цікавіше почути слово француза про українську мову. П’єр Шевальє тривалий час перебував у Польщі й на Україні під час Хмельнич­чини, навіть командував загоном українських ко­заків, завербованих у Польщі, і разом з ними брав участь в облозі Дюнкерка. Отже, самі обставини спонукали його знайомитися з мовою тих, ким він командував. У своїй праці «Історія війни козаків проти Польщі», яка вийшла в Парижі в 1663 році, він писав про українську мову: «Вона дуже ніжна й сповнена пестливих виразів та надзвичайно витон­чених зворотів».

   Німецький поет Ф.Боденштедт, який довгий час у минулому столітті проживав у Москві й подорожу­вав по Україні, чимало й добре переклав українських пісень німецькою мовою. У своїй праці «Поетична Україна» він замилувано, із справжнім натхненням поета зазначав: «Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов’янськими мовами, з великими музичними можливостями. Ніде древо на­родної поезії не дало стільки смачних плодів, ніде дух народної поезії не відбився так виразно й сонячно, як він відбився на піснях українських».

   А ось яку думку висловив про українську мову відомий російський учений І.Срезневський: «Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і в вигляді необробленому може стати на­рівні з мовами обробленими гнучкістю й багатством синтаксичним, мова поетична, музична, мальовнича».

   Дуже нам дорога думка генія російського народу Льва Толстого про українські пісні. Ось що він сказав студентові-українцеві, який його одвідав у Ясній Поляні: «Щасливі ви, що народилися серед народу з такою багатою душею, народу, що вміє так відчувати свої радощі й чудово виливати свої думки, свої мрії, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого боятися за своє майбутнє, його час не за горами. Вірите чи ні, що жодного народу простих пісень я не люблю так, як вашого. Під їхню музику я душею спочиваю. Стільки в них краси і грації, стільки дужого, молодого почуття й сили».

   Коли говорить геніальний чи талановитий пись­менник, то він говорить не тільки від себе, а й від імені свого народу, бо він є найяскравіша частка йо­го. Устами геніїв розмовляють народи. Лев Толстой обдарував усіх скарбами своєї душі й душі свого на­роду. І якщо він знайшов в українських піснях (і в мові, звичайно!) красу, грацію, дуже молоде почут­тя й силу, то й він дістав великі скарби від українців. Оце ж воно й є те, що об’єднує народи.

   У промові А.В.Луначарського в Парижі пролу­нали натхненні слова й про українську пісню, про українське слово: «Українська музика та поезія є найрозкішніша, найзапашніша з усіх гілок світової народної творчості. Мінорна за змістом, смутна на­віть у своєму веселому пориві, українська пісня ста­виться всіма знавцями на перше місце в музиці усіх народів. Українські думи, що через століття переда­валися Гомерами України — кобзарями, світять своїми барвами, почуваннями, лицарством у любові і ворожнечі, розмахом козацької одваги та філо­софською вдумливістю».

   Один з найвидатніших славістів В.Ягич висловив­ся так: «Українська пісня — це справжня поезія серця і почуття». Президент Чехословацької Академії наук Не є для теж лишив свою сердечну думку: «Не можна перерахувати всі мистецькі властивості української пісні, бо вони такі невичерпні, як життя народу, що п’є цілющу силу з матері-Землі. Це мистецтво глибоко народне тому, що з нього безпосередньо промовляє до нас своєрідна чиста душа українського народу. Гарна ця душа. Таке ж і її мистецтво».

   Мова — це форма душі народу. А народ — не гра­фоман, у нього прекрасний зміст виливається в прекрасну форму. Недарма ж відомий історик культу­ри й критик, лінгвіст академік Д.Овсянико-Куликовський сказав: «Рідна мова — це музика й малю­вання душі людської»…

   З найбільшою силою, звичайно, краса україн­ського слова розкривається, чарує і потрясає в устах талановитих і геніальних акторів, коли воно ідеаль­но доноситься до глядача і слухача. Хочеться навес­ти деякі характерні й разючі приклади.

   У 1957 році в Києві вийшла в світ книжка про­фесора С.М.Дуриліна «Творча єдність (з історії українсько-російських театральних зв’язків)». Цій книжці й ціни скласти не можна: вся вона переси­пана, мов коштовними самоцвітами, фактами щи­рої дружби між діячами українського й російського театрів. С.М.Дурилін — глибокий знавець театраль­ного мистецтва; сам росіянин, він любив трепетною любов’ю український театр, його акторів і україн­ську мову. Вступний розділ цієї книги так і зветься: «Мова братнього народу». В ньому автор розпо­відає, як демократична російська інтелігенція зав­жди ставилась з великою любов’ю до української мови, високо оцінюючи її красу, милозвучність і за­душевність. С.М.Дурилін захоплено пише про га­стролі української трупи на чолі з М.Кропивницьким у Петербурзі в роки 1886-1887 з участю таких майстрів українського слова, як Заньковецька, Садовський, Саксаганський. Російський художник М.В.Нестеров розповідав С.М.Дуриліну про вра­ження від таких гастролей: «Ми всі тоді заговори­ли по-українському».

   Трупа Кропивницького стала чудовою школою української мови для багатьох тисяч російських глядачів.

   «У 1891 році, — пише С.М.Дурилін, — Л.В.Собінов, тоді студент Московського університету, побачив ви­стави української трупи М.К.Заньковецької та М.К.Садовського. Він був настільки вражений кра­сою українських народних пісень, настільки зачаро­ваний наспівністю української мови, що вступив — без будь-якої винагороди, як співак-аматор — до хору української трупи. Це була перша поява майбутнього знаменитого співака на сцені музичного театру.

   Л.Собінов назавжди зберіг любов до української мови, поезії, музики». Він з великим успіхом викону­вав українською мовою партію Левка в опері «Майська ніч» і Ленського в опері «Євгеній Онєгін».

   У 1926 році Собінов приїхав на гастролі в Харків і співав партію Лоенгріна в опері Вагнера. Під свіжим враженням він тоді зробив такий запис: «Коли я одержав переклад Лоенгріна на українську мову і тоді ж, сівши за рояль, проспівав знамените звернення до лебедя, я мимоволі закричав: та це ж бо звучить зовсім по-італійському: гарно, звучно, благородно і поетично».

   С.М.Дурилін з великим пієтетом пише про Марію Заньковецьку, її гру і її мову. «Сама її прозаїчна мова звучала, як народна пісня», «Заньковецька захоплю­вала цілим потоком переживань», «…насамперед треба відзначити величезну любов її до чудового україн­ського слова. Значення Заньковецької для українського народу саме в тому й полягає, що в ті часи, коли царський уряд забороняв українську мову і український театр, вона обійшла всю країну і перед тисячами глядачів своєю грою показувала чарівність і красу живої української мови». «Вона знала, що ве­личезна сила актора — це його мова, його слово».

   Через те ж вона таке сильне враження справляла своєю грою й українською мовою на Льва Толстого, на А.Чехова, Чайковського, Станіславського, Немировича-Данченка — незрівнянних цінителів усього прекрасного. Вражений до глибини душі її грою, Станіславський писав про Заньковецьку: «У неї все своє, все своє. Так може грати тільки національна актриса».

   Мені вже доводилося одного разу, — з іншого при­воду, — посилатися на приклад з бандуристом Остапом Вересаєм, який теж умів з надзвичайною силою доносити велич і красу українського слова і потряса­ти серця людей. 1873 року Остап Вересай виступив у Києві перед аудиторією, слухачі якої не раз чували найкращих співаків і музик Європи. Він виконав ду­му «Як три брати з Азова втікали», «Думу про Федора Безродного», жартівливу пісню «Щиголь» і та­нець «Козачок». В одній з київських газет була на­друкована рецензія, в якій писалося: «Це справжній чародій, що захоче, те з тобою й зробить. Звелить плакати — ридатимеш безутішно, звелить сміятися — реготатимеш нестримно, до болю в животі»…

   Яскрава своєрідність культури проявляється че­рез національну форму. Космополітизм — безнаціональний.

   Хай дарують мені шановні читачі, що я так ряс­но подаю цитати, — зміст і характер статті вимага­ють свідчень і фактів. Чи можна, скажімо, помину­ти міркування згадуваного вже Д.Овсянико-Куликовського, які стосуються питання, що ми його за­раз зачепили? «Якщо розумовий розвиток дитини спиниться, — писав він одного разу, — якщо з дити­ни вийде людина розумово відстала, недоросток, квола на розум, нарешті, ідіот, то це фатально відіб’ється і на її національному складі. Кволість, блідість, нестійкість національного складу, що спо­стерігається в суб’єктів інтелектуально недолугих, переходять в його цілковиту атрофію, в ідіотів, котрі являють викінчений зразок «безнаціональ­ності», так що немає можливості спостерегти хоч будь-яку національну відмінність між «ідіотом французьким» і «німецьким», «російським» і «англійським» тощо. Всі національні відмінності тут усунуті — вкупі з розумом».«Якщо від цих сумних низів людства звернемося до його світлих верхів і візьмемо людей розумово міцних, людей, обдарованих талантами розумового порядку і так званою геніальністю, то побачимо, що в них національні відмінності виявлені вельми яскраво і що сила й стійкість їхньої національності про­порційна висоті розуму й обдарування».

   А далі так пише: «…чи можна уявити собі такі об­ставини (окрім душевного захворювання), за яких, наприклад, В.Гюґо, О.Конт, Флобер могли б утрати­ти свою французьку національну фізіономію, Лессінг, Ґете, Гельмгольц — німецьку, Байрон, Спенсер, Дарвін — англійську, Пушкін, Тургенєв, Толстой — російську і т. д.?» І там же: «Аж ніяк не буде пара­доксом сказати, що великі уми, таланти і генії не стільки виражають національний склад (як щось го­тове), скільки розвивають і навіть створюють його» (підкреслення Д.Овсянико-Куликовського. — М.Ш.).

   Отак, як національний склад російського народу виражали, розвивали й створювали О.Пушкін, І.Тургенєв, Л.Толстой, А.Чехов, М.Горький, так національний склад українського народу виражали, розвивали й створювали Шевченко, Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, М.Заньковецька, О.Довженко, М.Рильський, П.Тичина.

   Справжнім вибухом сонячного протуберанця бу­ла поява «Кобзаря» Тараса Шевченка, поета, ім’я якого стало в ряду найбільших геніїв світу. Тарас Шевченко показав безмежні можливості україн­ської мови у змалюванні душі людської від найніжніших, найтонших порухів її до грізних вибухів при­страсті, від ласкавої, тихої лагідності до блискавиць і грому — розрядів грози спопеляючого гніву. Мова квітки-лілеї й русалок, мова, як дихання легенького дрімливого вітру… І мова-воркування Яреми й Оксани, мова палких сердець. І мова Ґонти над по­рубаними синами в трагедійний момент найвищої кризи людської пристрасті. А яка ця мова стає пал­кою і ніжною, коли поет заговорить про свою любов до України, коли тривога за її долю не дає йому спо­кою! Легко й природно пливе мова, як струмочок, що розростається, зливається з притоками, перетво­рюється на глибоку повноводу ріку роздумів: Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами!

   А далі в кам’яних берегах, на високих порогах ріка гуркоче, стугонить, грізно несе нечувану силу… Реве та стогне Дніпр широкий…

   Гнівною засторогою гримить мова поета в по­сланії «І мертвим, і живим…», страшною стає в поезії «Осія. Глава XIV». Води ж далі, на рівнині, перегуртувавшись, широко розлилися неосяжним плесом, угамувалися, втихомирилися і відбили в собі місяць і зорі… Ідилія спокою запанувала над рідною землею.

   Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть…

Все можна цією мовою вдіяти: приголубити, нашепотіти чари, потрясти душу, примусити глибоко задуматися, затужити, а можна й обсипати ласкою радості, захопити нестримними веселощами, як той Перебендя, дати душі силу на нечувані подвиги. Всесильна, могутня мова Тараса Шевченка.

   На високості людського духу підносить людей і мова титана Івана Франка. Його «Каменярі» будять героїчні поривання, радісним ураганом оптимізму підхоплює людське серце «Вічний революціонер», мова поем «Мойсей» і «Іван Вишенський» гартує, мов крицю, громадянську мужність, кличе до найвищих обов’язків, не дає задрімати совісті, і пахне, ця мова пахне білим суцвіттям вишні, яке земляки вкинули в печеру Іванові Вишенському.

   Запашна, як ліс і луки, мова мавок Лесі Українки в «Лісовій пісні». Двосічний меч, іскриста зброя, сло­во — твердая криця в поезіях на громадянські мотиви. Мова Лесі Українки змушує крізь сльози сміятися, без надії сподіватися, ширяти думкою над епохами і бачити буденне гірке життя народу; мова її спонукає ставати в перші лави борців за долю трудящих.

   Мова борця, — так її розуміла сама поетеса, кажучи:

   Ти, моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхви готова…

   Недобрі й нерозумні люди подейкували, що українська мова годиться тільки для зображення простого селянського життя. Леся Українка писала на «світові сюжети», зміст її драматичних поем — глибоко філософський і приступний освіченим лю­дям. Михайло Коцюбинський, витончений стиліст, багато творів написав саме для інтелігенції свого ча­су — «Цвіт яблуні», «Інтермеццо» тощо. Найскладніші переживання, найхимерніші настрої, найне­сподіваніші звиви думок передано артистично гнучкою, здатною проникнути в найпотаємніші психологічні куточки мовою. Немов крізь віки ми­нулого, надзвичайно поетичною мовою заговорили «Тіні забутих предків». Мова Коцюбинського виявилась такою ж прекрасною і чудодійною для зма­лювання глибоких соціальних струсів і того казкового марева, що мінилось і миготіло на обрії перед сільською біднотою в повісті «Фата морґана».

   Радісно вразив музичною рікою мови «Сонячних кларнетів» і Павло Тичина. Ритм людського життя він дав відчути в ритмі руху всесвіту. І вже важко відрізнити слово од музики, — воно злилося із звука­ми кларнетів, скрипки, віолончелі. Воно здатне пере­дати хорал безмежжя «В космічному оркестрі», революційні катаклізми в суспільстві двадцятого століття, «енгармонійне» і «сон до дна» в природі.

   Яку силу-силенну нової лексики, семантичних новотворів внесли в українську мову письменники радянського періоду! Хоч би взяти для прикладу твори Олександра Довженка, Юрія Яновського, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Максима Рильського. Яке багатоцвіття й різнотрав’я слів, якими барвами наша мова висвічує, якими зіллями напахчена, якими водами перемита!

   Французький письменник Луї Арагон, дуже ви­соко оцінюючи роман Ю.Яновського «Вершники», написав у своїх «Нотатках редактора»: «Стиль Ю.Яновського нагадує квітку, ніжну, як троянда, і міцну, як сталь».

   Кажуть, гумор — це сонячна засмага на душі лю­дини, ознака її здоров’я. Милує й чарує добродуш­ний гумор українського народу. Веселими, лагідни­ми струмочками, гамірливими потоками він розли­тий у народній творчості, в літературі, в мистецтві. Через століття й до наших днів гримить регіт запо­рожців, які пишуть листа турецькому султанові. Цілі століття не втихає пісня про козака, що, не­обачний, проміняв жінку на тютюн та люльку. Якийсь козак-шибайголова, але погляньте, якими словами закінчується пісня:

   Гей, хто в лісі, озовися, Та викрешем вогню, Та закурим  люльку — Не журися…

   Чогось журиться козак, і треба йому жартом пе­ремогти той смуток. Оце ж вона й є ота риса, про яку сказав А.Луначарський: «Мінорна за змістом, смутна навіть у своєму веселому пориві українська пісня…». Лагідною меланхолійністю приправлені потоки народного гумору. Добре, коли жартує щед­ра душею й незлоблива людина. Любить Україна посміятися. Від Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Олекси Стороженка, Степа­на Руданського і до Леся Мартовича, Володимира Самійленка, Остапа Вишні, до наших днів в україн­ській літературі не втихають дотепи, жарти, весе­лощі, сміх. Українська мова дуже придатна для створення комедійних характерів у комедійних си­туаціях. Вона іскриста в народному анекдоті, тонка й мила в коломийковім жарті. Про ці її особливості здавна й багато писалося.

   На повну свою силу й красу звучить українсь­кою мовою і світова класика: і прадавній індійський епос «Рамаяна», і драма Калідаси «Шакунтала», старогрецькі письменники — Гомер, Софокл, Езоп, староримські — Овідій, Вергілій, «Божественна ко­медія» великого італійця Данте Аліґ’єрі, твори всіх західноєвропейських велетнів — трагедії й комедії Шекспіра, «Фауст» Ґете, трагедії Шіллера, твори французьких письменників — Вольтера, Дидро, Гюґо, Флобера, граціозні комедії Мольєра, Бомарше й іспанця Лопе де Веґа. В чудовому перекладі Макси­ма Рильського твори Пушкіна й Міцкевича звучать так, наче ці генії самі писали українською мовою…

   Російський народ після татаро-монгольського іга не був національно пригноблений, але російсь­ка мова, хоч як це дивно, зазнавала гніту протягом вісімнадцятого століття і значною мірою дев’ят­надцятого. До російської мови ставилися із знева­гою панівні класи, що розмовляли французькою, англійською, німецькою, аби тільки не мовою сільського «бидла». О.С.Грибоєдов устами Чацького з комедії «Лихо з розуму» говорив з обурен­ням і болем про нехтування російською мовою в його час:

   Як нам позбутися тих чужоземних мод?

   Щоби розумний наш народ

   Хоч би за мовою нас не вважав за німців.

   Гірко скаржився на таке становище й І.О.Гончаров у листі до О.А.Толстої: «З колиски вчать дітей по-французькому, по-англійському, і після всього вже по-російському, і то з учителем. … І виходять вони — ні росіяни, ні французи, ні англійці, хоч і роз­мовляють умовною французькою й англійською мовою, мовою дипломатів і салонів… »

   Поміщицько-буржуазна верхівка й весь чинов­ницько-бюрократичний апарат так були придуши­ли російську мову, що нею соромилися розмовляти й ті, хто вмів. Ось картинка з життя Петербурга 1882 року, описана В.Гаршиним у нарисі для хар­ківської газети. Письменник на пароплаві перепра­влявся в Петергоф. «Строкатий, різнокаліберний натовп. Російської мови майже не чути серед інших: німці, шведи, англійці розмовляють по-своєму, а більшість російської публіки, першорядної, звичай­но, тріскотить сяк-так по-французькому».

   Та могутня й прекрасна російська мова, зневаже­на панами, перемогла цей гніт. Авторитет її високо піднесли й утвердили генії російської літератури і науки.

   А що вже казати про українську мову, яка пере­бувала під гнітом подвійним — соціальним і національним! Які випробування випали на її долю і що їй судилося перемогти на своєму шляху, щоб утвердитись у своїх правах!

   Петро І розпорядився уніфікувати й церковні книги, щоб у них не було нічого «малоросійського». А Катерина II, сама німкеня, яка до самої смерті плутала закінчення відмінків російської мови, про­вадячи національну нівеляцію народів, що населя­ли Російську імперію, ось яку дала інструкцію гене­рал-прокуророві кн. Вяземському: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія управляються наданими їм привілеями; порушити їх забороною всіх зразу ду­же непристойно було б, проте й називати їх чужо­земцями й поводитися з ними на такій же підставі було б більше, ніж помилкою, а можна сказати певніше — дурістю. Сії провінції, також Смоленсь­ку, треба найделікатнішими способами привести до того, щоб вони зрусифікувалися й перестали диви­тися, як вовки в лісі».

   Все робилося для того, щоб зруйнувати індиві­дуальність українського народу. Коли «делікатні» способи русифікації недостатньо допомагали, тоді пускали в хід найсуворіші, найбрутальніші. В середині минулого століття міністр внутрішніх справ Валуєв проголосив, як смертний вирок українській мові, відомі слова: «Не бьіло, нет и бьіть не может!»

   В 1876 році на українську мову найтяжчі впали заборони, які тривали аж до деяких послаблень в ре­волюційні роки 1905-1906. А потім, в роки реакції, петля почала затягатися знову. Не тільки найвірніші слуги монархії шаленіли, а й такий, скажімо, «легаль­ний марксист», як Петро Струве, апологет російсько­го капіталізму, ліберал, у журналі «Русская мьісль», запевняв: «Капіталізм розмовляє й розмовлятиме не по-українському, а по-російському».

   У1913 році вся офіціальна Росія була охоплена «радєнієм», — святкувалось 300-річчя царювання дому Романових. Професор І.Сікорський, російсь­кий націоналіст, в порядку підготовки до того «радєнія» зробив доповідь у «Клубе русских националистов в Киеве» 7 лютого того ж року. У своїй до­повіді він докладно спинився на українській мові, яка йому давно стирчала поперек горла: «Дві пара­лельні мови, різні за звуком (фонетикою), але то­тожні за духом (за своєю психологією), — це розкіш, котру природа, як правило, не допускає. Українська мова, звичайно, існуватиме як психологічне знаряд­дя талановитого племені, але чи стане вона органом і міновим знаком психологічного обміну для бага­тьох мільйонів людей — це можна серйозно взяти під сумнів. Мабуть, не тільки інтелігенція України, а й публіка з невеликою грамотною підготовкою посту­пово, а може, й скоро перейде до користування за­гальною літературною мовою, як це завжди робило­ся народами й племенами, як показує історія людст­ва. Це закон етнічної психології, котрий і для південнорусів рано чи пізно ввійде в свої права; початок цього повороту вже виразно визначився. Швидке ознайомлення з загальною мовою країни, особливо якщо вона психологічно споріднена, — це така при­родно принадлива перспектива, яка завжди і скрізь вступає в свої права, бо відкриває легкий доступ до володіння великим культурним знаряддям думки без томливого напруження процесу мислення. В мові нам дорога психологія думки й почуття, а не фонетика, не набір звуків, і якщо інша мова, близь­ко споріднена, має ту ж саму психологію, що й наша, ми легко готові розлучитися із звуками. Ця тен­денція, як сказано, вже помічена в українському на­роді». (Повчальні підкреслення самого пана Сікорського. — М.Ш.).

   Уже давним-давно й кісточки погнили цього панка, а мені й тепер шкода його за те, що він так «томливо напружував свій процес мислення», мар­но вмовляючи український народ відмовитися від самого себе. Доповідь цього монархіста, слуги дому Романових, видана була окремою книжечкою в Києві 1913 року. На обкладинці зверху значиться «фірма»: «Клуб русских националистов в Киеве». Треба знати це, і знати, чиї це думки…

   Для чорносотенця І.Сікорського українська мо­ва була тільки набором звуків, а читати україн­ською мовою — це тільки зайве «томливе напружен­ня процесу мислення». Яка там уже могла бути по­вага до українського народу, до його індивідуаль­ності! Душили мову всім чиновницько-бюрокра­тичним і поліційним апаратом, заборонами, обґрун­товували ліквідацію індивідуальності українського народу «ученими» псевдотеоріями.

   Київський цензор С.Щоголєв випустив спеці­альну книгу про українство, в якій рекомендував урядові широко розроблену систему заходів якнай­скорішої русифікації українського народу. Теоретизували й попи на сторінках своїх друкованих ор­ганів. Один з таких, блаженної пам’яті, духовних пастирів писав у «Воль нских епархиальнь х ведомостях»: «Місцеве малоруське наріччя ніяк не може бути ні державною, ні адміністративною, ні шкільною мовою». У школах ставилися двійки за ненароком сказане українське слово. Заборонялося проголошувати лекції, промови цією мовою. Тяж­кий камінь лежав на українському народові, а рот йому все силкувалися забити кляпом. То були чорні роки. Але разом з тим усі відчували, що назрівають великі зміни. Ще не забулися події 1905 року. Пере­ляк не минув. Бюрократично-поліційна служба імперії нервувала й шаленіла, вдаючись до крайніх засобів репресії…

   Які вона, ця мова, прорвала кам’яні загати, які рознесла загорожі! Від тлумачного «Лексикона словено-роського» Памви Беринди і до «Словаря укра­їнської мови», зредагованого Борисом Грінченком, до академічних словників нашого часу, до «Україн­ської радянської енциклопедії», в якій українською мовою розповідається про знання і відомості з усіх галузей науки — історії, філософії, техніки, культу­ри і т. д. Тернистий і героїчний шлях. Треба ж було вистояти, вижити, зміцніти, розвинутись.

   В тяжких випробуваннях гартувалася україн­ська мова. Здолала вона всі бездоріжжя, провалля, гори й нетрища.

   Стихію повноводої ріки не можна спинити. Українська мова, прорвавши всі загати, вируючи на великих поворотах історії, плескотом високих і пінявих хвиль підхопила й понесла багаті словесні родовища революційних років, відбила в собі грандіозні соціальні зрушення, збагатилася числен­ною лексикою й зворотами, стала гнучким і довер- шено-тонким інструментом і поетичної, і філо­софської, й наукової, й інженерно-технічної сучасної думки. Мова великої держави, великої культури. І світле її майбутнє. Геніальний син, світоч і совість російського народу М.Г.Чернишевський, зазираючи далеко вперед, писав про долю української мови: «…не якихось там 200 або 300 років, а бозна-скільки віків говоритимуть українською мовою люди, що живуть на Дніпрі і далі на захід, в такому разі існува­тиме й українська література бозна-скільки віків… »

   Мови довговічні, як Дніпро, як Волга, як Дунай.

   Несе свої запашні бурхливі води, настояні на коріннях віків, українська мова з глибокої і сивої давнини в океан майбутнього.

   Дорогий мій сучаснику! Як же нам треба плека­ти кожне слово рідної мови, передане у спадок нам від багатьох-багатьох попередніх поколінь! В ньому зберігається тепло їхнього дихання. Хай же й наше тепло його зігріє. Ще прийдуть генії і зберуть те тепло в снопи могутніх гарячих променів людя­ності, і переломлять їх через свою індивідуальність дивовижно-прекрасними, невідомими світові то­нальностями спектрального сяйва.

 


Заробляйте betcoin легко
Інтернет-магазин АБАРІС Репетитори України