Конспекти уроків для 5-11-х класів, ЗНО

   У жовтні 1999 року на XXX сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було встановлено відзначення Міжнародного дня рідної мови. Історія цього свята пов’язана з доволі драматичними подіями. 21 лютого 1952 року в азійській країні Бангладеш було жорстоко розстріляно демонстрацію захисників бенгальської мови, які вимагали визнання мови банго як державної. Відтоді цей день у Бангладеші відзначають як день полеглих за рідну мову. Уперше Міжнародний день рідної мови святкували 21 лютого 2000 року в штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Одне з його завдань – привернути увагу міжнародної спільноти до проблеми збереження всього розмаїття мов і культур світу. Нині в багатьох країнах на високому державному рівні відзначають це свято. І в Україні воно також почало писати свою історію, хоча сама проблема рідної мови на українських теренах нараховує кілька століть. У нас Міжнародний день рідної мови відзначається з 2002 року: і задля зміцнення державотворчої функції української мови, і задля сприяння вільному розвиткові мов національних меншин.

 

Валерій ФЕДОРЕНКО

 

РІДНА МОВА – БОЖА БЛАГОДАТЬ

Есей

   «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його». Цими рядками починається Святе Євангеліє від апостола Івана. Їх, за порадою святого Августина Блаженного, треба розуміти буквально, а не як високохудожню метафору чи містку алегорію. Справді, саме Слово є першопочатком Дії, Чину, Творення й Сотворіння, воно як вищий задум передувало витворенню світу, його виокремленню з небуття, подальшому розвиткові й удосконаленню.

   Мова, дар слова – найвищий Божий дар нам усім, вона найперше, за Біблією, визначає духовну сутність людини, тобто є найголовнішою ознакою її духовного буття, як тіло є ознакою буття фізичного. Божественне походження людини та її дару говорити обстоюють усі релігії світу – винятків із загальної закономірності не знав і не знає жоден з-посеред світових народів. Розмаїття наукових гіпотез щодо походження людської мови, які нагромадилися від античних часів до сучасності, не прояснюють цього питання, не дають однозначної, в усьому обґрунтованої й для всіх прийнятної версії – кожна з цих гіпотез має свої вади й вразливі місця, як має їх і гіпотеза щодо походження людини від котрогось із біологічних об’єктів. І жодна з них не набула одностайності в науковому світі. То чому б нам не прийняти досконалої у своїй простоті, вираженої кількома рядками теорії про божественне походження людини та її мови?

   Сучасні вчені, що вивчають звукову сигналізацію тварин, установили, що свиня видає більш як 20 звукових сигналів, дельфін – більш як 30, соловей – понад 40, кішка – до ста. Кожен із сигналів має своє певне значення: страх, вдоволення, гнів та ін.; деякі представники тваринного світу (мавпи, папуги, канарки й ін.) засвоюють поодинокі елементи людського звукового й жестового мовлення. На сучасному етапі розвитку біологічної науки вже йде мова про певні елементи комунікації в рослинному світі й навіть світі неживої природи. Проте такі звукові сигнали назвати мовою аж ніяк не можна. Те, що жоден інший біологічний вид планети не витворив своєї мовної системи, яку можна було б порівняти з людською мовою, мабуть, і слід визнати найголовнішим і найпереконливішим аргументом на користь походження людської мови від Бога. Біолог Ф.Ліберман уважає, що будь-яка спроба навчити мавпу людського мовлення приречена на провал, оскільки в неї голосовий апарат не пристосований до членоподільної мови, а французький психолог Е.Клапаред той факт, що примати залишаються німотними, пояснює іншими причинами: «Мавпа ніколи не забалакає, бо у неї немає потрібного духовного рівня». До того ж не слід забувати про те, що звукові сигнали тварин і птахів є виявом рефлексів і спільні, однакові, практично не індивідуалізовані для всіх представників одного біологічного виду, тоді як мовлення кожної людини завжди осмислене, глибоко індивідуальне, відображає її особистісне наповнення, що дало змогу мовознавцям виділити такі поняття, як ідіолект (своєрідність мови окремого індивіда) та концептосфера (концептуальна картина світу індивіда, відображена в його мовленні).

   Представники християнської цивілізації беззастережно погоджуються з тим, що мова, дар мовлення для людини – частка Божого подиху в кожному з нас, адже, згадаймо, виліпивши з земного пороху першолюдину Адама, Господь вдихнув у неї життя – «і стала людина живою душею» (Буття; 2.7), а разом із життям із Божого подиху набув Адам і здатності говорити, а згодом, за Божою настановою, почав кожній речі й істоті давати назви: «А все, як покличе Адам до них, до живої душі – воно ймення йому» (Буття; 2.19). Тут же знаходимо й пояснення здатності тварин до того, щоб спілкуватися за допомогою звукових сигналів: «усю польову звірину і все птаство небесне» Господь, як і Адама, сотворив із землі (Буття; 2.19).

   Як зі слова, дару говорити, впливати словом і його сприймати розпочалася людина, так з окремої мови постає й народ. Саме у Святому Письмі склалося відоме й донині ототожнення народу з його мовою як найголовнішою ознакою його окремішності й унікальності, самобутності й неподібності до інших етносів. Це ототожнення бачимо й у творах Тараса Шевченка, закорінених у біблійній символіці й метафориці:

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

«Кавказ»

… І мечі в руках їх добрі,

Острі обоюду,

На отмщеніє язикам

І в науку людям.

«Псалом 149»

   Таке розуміння народу як окремої мови натрапляємо й у творах інших літераторів, приміром О.Пушкіна:

Про мене відголос пройде в Русі великій,

І нарече мене всяк сущий в ній язик,

І гордий внук слов’ян, і фін, і нині дикий

Тунгус, і друг степів калмик.

«Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…»;

переклад М.Рильського

   Усі пам’ятають біблійне пояснення походження мовного розмаїття світу – переказ про Вавилонську вежу, за яким люди в часи, коли «була вся земля – одна мова та слова одні», наповнивши серця свої погорди до Бога і вирішивши позмагатися з Ним своєю силою, були покарані перемішуванням мов: «Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного» (Буття; 11). Так, справді, це кара Божа, але водночас це й один з основних законів буття, встановлених Богом для людства, так само як і визначення місця мешкання людей на землі й способу їхнього існування: чоловікові – у поті чола добувати свій хліб, а жінці – у муках народжувати дітей. Тож цілком очевидно, що імператив рідної мови є одним із найголовніших у Божому законі, додержання якого дає людині благодать, а всі намагання відкинутися цієї Божої настанови, замінити мовну розмаїтість світу однією чи кількома, найбільш поширеними й нібито найбільш довершеними мовами чи витворити задля цього якусь єдину нібито універсальну мову є викликом Божому промислові, тяжким гріхом гордині, що заслуговує на покару.

   Усі наші сьогочасні проблеми, негаразди й біди ми схильні пояснювати чим завгодно, лише не тим, що несемо заслужену кару Божу за нехтування Його волі й за порушення встановленого Ним світопорядку, за те, що руйнуємо цілісну, досконалу й гармонійну систему духовно-матеріального простору, витвореного Ним довкруж нас. Нищення одного зі складників цієї системи неминуче призводить до поступового руйнування всієї системи в цілому як покарання Божого за відхід від закону світобудови й світопорядку, за яким матеріальний і духовний світ творять неподільну гармонійну єдність. Коли її порушують, надломлюють, то в саму щілину кидається вся негативна енергія світового зла, щоб цю єдність зруйнувати. І щоб усунути цей надлом, треба докладати великих зусиль, які потребують значної енергії, хоча зрозуміло, для світу він не минає безслідно. Так само й окремому народові, й окремій людині, що спілкуються не мовою свого народу, а чужинською, треба дуже багато сил витрачати, щоб протистояти потокам зрівноважливої енергії, яка прагне усунути порушення закону рідної мови й поменшити нагромадження негативної енергетики світу. Коли зростає кількість нерідномовних людей у надрах народу, то зростає й негативна енергетика, що діє на нього і проявляється у природних та соціальних катаклізмах, хворобах, фізичній і моральній деградації та в іншому лихові. Чи не з діянням цього закону світобудови пов’язані сьогочасні біди й катастрофи в Україні? Питання, ясна річ, риторичне. Адже світова історія рясніє численними прикладами того, як зникали з історичної арени народи, що зрікалися рідної мови як своєї головної ідентифікаційної ознаки. Загалом до Різдва Христового людство говорило дванадцятьма тисячами мов, на початку нового часу – десятьма, до XV століття – дев’ятьма, а нині – близько шістьма тисячами. Як же збіднів наш світ!

   Народи після відмови від рідного слова зникали не тільки в минулому, цей процес триває й тепер. У наш час, наприклад, зникли мова аборигенів півночі Японії та острова Сахалін – айнська, убихська мова, останній носій якої помер у Туреччині в початках 90-х років. За прогнозами вчених, 5400 мов світового лінгвістичного атласу (60 % від усієї кількості їх) нині перебувають під загрозою зникнення. Як прогнозують мовознавці, у ХХІ столітті за рік на планеті зникатиме в середньому 12 мов, а до кінця вже цього століття має зникнути половина з використовуваних нині мов.

   У тім, що й народ, й окрема людина не можуть волюнтаристськи, свавільно й безтямно вибирати собі рідну мову, національність, що це буде страшна наруга над самою природною сутністю їх, переконують нас такі сучасні досліди лінгвістів-етнопсихологів. Італійські вчені, досліджуючи психологічні відмінності різних національних мов, довели експериментально, що новонароджене немовля, яке ще не вміє осмислено творити жодного звука, кричить і плаче по-національному, що точно фіксує і класифікує сучасна електроніка. Ось що це таке – своя, рідна мова, ось що являє собою її природність, даність, органічність, які проявляють себе вже на фізіологічному рівні будови голосових зв’язок. На цьому ж рівні формується і зв’язок людини з мовою пращурів, який стирається лише в третьому – четвертому поколінні. Своєї мовної фізіології, отже, здолати не зуміємо. Та й для чого це робити?

   Не менш цікавим для нас є і спостереження шведських учених, які дійшли висновку, що малюки починають розмовляти ще в материнському лоні. Лікарі прослуховували серце малюка авдіометром, який уловлює звуки різних частот, і зафіксували звукові хвилі, що не були схожі на биття серця, а нагадували людське мовлення: змінювалася тональність, сигнали чергувалися. Учені помітили, що малюки «балакають» щонайменше один раз на годину, але особливо голосно в обідній час. Майбутні двійні чи трійні поступаються одне одному словом або ж говорять одночасно. Невже в когось виникне сумнів, що ще не народжені діти в материнському лоні спілкуються саме рідною мовою?

   Мовна система в кожного народу одна, єдина, незамінна, вона зливається з особливостями духовного й матеріального світу, який оточує народ, навіть із тим географічним простором, де він мешкає. Тож цілком зрозуміло, що в українському ландшафті, де «лани широкополі, і Дніпро, і кручі», де «тихесенько вітер віє, степи, лани мріють, меж ярами над ставами верби зеленіють, сади рясні похилились, тополі поволі стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем», де «і барвінком, і рутою, і рястом квітчає весна землю, мов дівчину в зеленому гаї», єдино можливою і єдино природною є українська мова, як і кожна інша – тільки у своєму специфічному ландшафті.

   У Старому Заповіті не раз наголошено на тому, що противною, не догідною Богові є відмова народу від Його найвищого дару – рідного слова, бо «усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в Нього нема переміни чи тіні відміни», як сказано в Соборному посланні святого апостола Якова (1.17). Тут же читаємо, що Господь витворив людський рід словом правди (1.18). Звернімо погляд на Книгу Неемії, одну з найбільш суголосних нашій історичній долі, особливо в сьогоденні. Пророк, побачивши ситість і вдоволеність свого народу («І вони їли й наситилися, і поставали товсті, і насолоджувалися Твоїм великим добром», 9.25), не зрадів цьому, бо його народ, відмовившись від Божого закону, почав утрачати свою самобутність, розчиняючись у морі сусідніх племен, відступився від Божих законів мови і віри. «Тими днями бачив я також юдеїв, що брали собі за жінок ашдодянок, аммонітянок, моавітянок. А їхні сини говорили наполовину по-ашдодському, і не вміли говорити по-юдейському, а мовою того чи того народу. І докоряв я їм, і проклинав їх, і бив декого з них, і рвав їм волосся, і заприсягав їх Богом. Запам’ятай же їм, Боже мій, за сплямлення священства та заповіту священичого та левитського. І очистив я їх від усього чужого … Запам’ятай же мене, Боже мій, на добро!» (13. 23-31).

   У наступній Книзі Естер ще раз підтверджується визначеність народові мови й національної належності та вимога незрушно додержувати цієї визначеності. Цар Ахашверош (історичний цар Персії Ксеркс), караючи за непокору свою дружину Вашті, наказує оголосити про це в усіх округах їхніми мовами: «І порозсилав він листи до всіх царських округ, до кожної округи – письмом її і до кожного народу – мовою його, щоб кожен чоловік був паном у домі своєму, і говорив мовою свого народу» (1.22). Так, як бачимо, розв’язує мовне питання Старий Заповіт. Слід сказати, що палкий пафос мовозбереження та мовоплекання зберігається й у Новім Заповіті.

   Ісус Христос свою проповідницьку діяльність провадив саме рідною – галілейською говіркою, а не спільною й тому загальнозрозумілою для всіх ізраїльських племен арамейською. Рідною мовою звернувся Ісус і до Отця Небесного в останні миті життя: «А коло години дев’ятої скрикнув Ісус гучним голосом, кажучи “Елі, Елі, лама савахтані”, цебто “Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?”» (Матвія; 27.46). Якщо Спаситель тримався рідного слова, то слід визнати відступом від Його заповідей та буттєвих настанов відмову од рідного слова, адже справжній християнин в усьому має наслідувати спосіб Ісусового життя.

   Удруге визнається Ісусом мовна розмаїтість людства, коли за Його пророцтвом на апостолів, що благовістували галілейською говіркою, зійшов Святий Дух і навчив їх говорити мовами десятків племен і народів: «Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав» (Дії святих апостолів; 2). Постає закономірне питання: чому ж Дух Святий не навчив різні народи однієї мови – галілейської, аби в такий спосіб уможливити проповідницьку діяльність святих апостолів? Відповідь одна: Бог іще раз визнає Свій дар кожному народові – мову.

   Христові апостоли, що несли Благовістя Вчителя різним народам, теж усвідомлювали важливість мови в духовному бутті народу і чинили відповідно до Ісусових настанов. Скажімо, у Першому посланні святого апостола Павла до коринтян цілий розділ присвячено з’ясуванню вже тоді, вочевидь, дискутованого питання про використання мови в Церкві. Закликаючи проповідувати й молитися рідною мовою, апостол Павло одночасно стверджує, що мова Церкви має бути рідною народові, бо хто говорить чужою мовою, «той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє і він духом говорить таємне» (14.2). Проповідувати чужою, не зрозумілою народові мовою, як каже Павло, – говорити на вітер. «Як багато, наприклад, різних мов є на світі, – і жодна з них не без значення. І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені», – сказано в Посланні. «Коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду! Ну то що ж? Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співатиму духом, і співатиму й розумом», – так окреслює святий апостол догідний Богові шлях людини.

   Проте далеко не завжди християнська церква в усьому своєму розмаїтті вирішувала мовні проблеми відповідно до науки Святого Письма. Питання рідної мови в церкві вже давно було б розв’язане, якби не потужна дія деяких відгалужень християнства, які на догоду певній кон’юнктурі спотворювали основи християнського віровчення в царині рідномовності. Сутність цих кривотлумачень полягає в тому, що сакральними (себто такими, що надаються до використання в церкві) визнавалися лише три мови: гебрайська, давньогрецька й латина. Мотивується таке обмеження тим, що прокуратор Юдеї Понтій Пилат наказав написати саме цими мовами на хресті, на якому було розіп’ято Ісуса, слова: «Це – Цар Юдейський», про що є свідчення у святих євангелістів Луки й Івана. Найголовнішим спростуванням такого підходу слід визнати нагадування про Христове ставлення до рідної мови (про що йшлося вище). І невже християни в облаштуванні церковного устрою, зокрема й у використанні в церкві мови, мають іти не за своїм Спасителем, а за Його розпинателем? Мабуть, не безпідставно на одному зі Вселенських Соборів це вчення було оголошено єрессю й осуджено як противне Ісусові.

   Якщо для когось таке бачення рідної мови як Божого Закону й Божої благодаті неприйнятне, то аргументацію рідномовності можна навести й іншу. За приклад оберемо саме мову українську – як рідну, як національну, як державну. Чи може вона бути рідною для українського народу й державною в Україні? Чи справді легко й безболісно можемо від неї відмовитися й поринути у вир інших мовних стихій? Чи минеться нам безкарно це відступництво?

   За поширеністю у світі українська мова посідає 34-те місце між турецькою та польською – її носіями є близько 60 мільйонів осіб, які стало мешкають на території багатьох країн світу. Ця мова звучить на всіх континентах нашої планети.

   Українська мова в усі часи дивувала світ своєю красою, витонченістю, ніжною мелодикою, обсяжними внутрішніми ресурсами виражальності й зображальності. Загальновідомими стали нині факти, хоча раніше їх послідовно приховували від нас, про високе поцінування нашої мови представниками інших народів, передовсім мовознавцями і майстрами слова, які з огляду на свою фахову діяльність мають абсолютний слух на звучання мови. Серед інших фактів найбільше вражають такі: 1934 року в Парижі на лінгвістичному конгресі провідні фахівці світу українську мову визнали третьою з-поміж усіх мов (після французької й фарсі) за мелодійністю, лексичним і фразеологічним багатством, величезними словотвірними можливостями, синтаксичною гнучкістю. А кількома роками пізніше на аналогічному форумі науковців у Швейцарії нашу мову було названо другою після італійської, де за головний критерій оцінки бралася евфонічна система мови, тобто її впорядкованість на фонетичному рівні, мелодійність, милозвучність. Це й не дивно, адже досконала евфонічна система української мови безпосередньо пов’язана з надзвичайною пісенністю її природ­них носіїв, а краще сказати – зумовлює її. Бо чи є ще який інший народ, який створив таке величезне пісенне багатство? Це 300 тисяч довершених зразків пісенного жанру – за підрахунками письменника-академіка О.Гончара, а науковці-фольклористи називають і більші цифри – і 400 тисяч, і 500, і навіть мільйон. Тут можна провести паралель з італійською мовою, яка так само свою мелодійність виявила у витворенні унікаль­ної музично-пісенної культури.

   У радянські часи родовід нашої мови виводився з XIV–XV ст., з тим щоб утяти зв’язок українців із прадавніми епохами, із Трипіллям і державницькими тра­диціями Київської Руси-України, і цим принизити їхню національну гідність, прищепити почуття меншовартості – і з меншими зусиллями робити з них манкуртів, перегній для власного зростання, «дядьків отечества чужого», як писав Т.Шевченко. Справді-бо, національне коріння завдовжки у V–VI ст., на думку декого, не таке вже й цінне, щоб ним величатися і берегти його. Інша річ – історичні корені, що сягають глибин кількох тисячоліть. Саме вони є сильним і надійним оберегом національної свідомості, самоповаги, самоідентифікації, саме вони помножують сили народу в боротьбі за волю, саме вони надихають його на творчі злети й дерзновенні духовні шукання, стережуть від гріха безпам’ятства. У колоніальну добу влада будь-що намагалася нав’язати нашій свідомості почуття другорядності й силовими методами обтинала історичні студії над питаннями українського етногенезу й глотогенезу. Натомість насаджувалися квазінаукові погляди, які викривлювали історію. Це робилося настільки масштабно й активно, що й нині нам важко скинути з себе цинічно-брехливий тягар імперських ідеологем. А тим часом ще видатний російський філософ і історик Л.Гумільов наголошував, що в науці є тільки один критерій: судження не повинне суперечити точно встановленим фактам, але може суперечити будь-яким концепціям, хоч би якими звичними вони були. Нині, коли єдиним критерієм оцінки концепцій і поглядів є тільки наукова істина, коли ми поволі вивільняємо науку від політичної заангажованості й ідеологічної зашореності, можемо більш-менш докладно вибудувати історію рідної мови, тисячолітній шлях її виникнення, становлення й розвитку, спираючись на погляди раніше «проскрибованих» А.Кримського, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького, В.Чапленка, Ю.Шереха-Шевельова й інших видатних вітчизняних мовознавців.

   Приблизно такою ж є й сучасна світова оцінка науковою громадою історії нашої мови та мов індоєвропейських народів. До прикладу, англійський мовознавець Р.Білсон у «Британській енциклопедії» зазначав: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли 5 тисяч років тому на території сучасної України». Інший авторитетний лінгвіст А.Діамонт у дослідженні «Історія та оригінальність мови» доходить подібного висновку: «На території України понад 5 тисяч років тому започаткувалася індоєвропейська мова; її діалекти роз’єдналися на мови, які поширювали багато сучасних народів світу, що й зумовило утворення інших багатющих і прекрасних нині мов із єдиним спільним генетичним коренем, котрий легко впізнається в сучасній українській мові – як літературній, так і в її діалектах».

   Цікавим видається і твердження польського мовознавця М.Красуського, який у своїй розлогій порівняльній розвідці «Давність української мови» (1879 р.) обстоює думку, що українська мова давніша за гебрайську, давньогрецьку й латинську мови і давністю своєю може позмагатися хіба що з самим санскритом. У когось може виникнути сумнів щодо цього, бо ж немає стовідсоткової певності, що саме українською мовою розмовляли праіндоєвропейці. І чому взагалі так докорінно змінилися похідні мови, що з мовою-основою їх уже майже ніщо не споріднює? На це відповісти можна так: по-перше, процес становлення мови розтягується завжди на століття й тисячоліття, численні покоління поліпшують, змінюють, удосконалюють її, вкладаючи свій життєвий досвід і почування, пристосовують до своєї психіки, життєвих умов, до природи, довкілля; а по-друге, мова-основа, хоч би якою вона була, пов’язана лише з певною землею, з гармонійно злютованими з нею природою і ландшафтом, а поза ним вона починає змінюватися, розвиватися в новій сутності. За ілюстрацію слугуватиме хоча б приклад болгар, які примандрували на Балкани з Поволжя і, злившись з місцевими слов’янськими племенами, втратили свою мову, бо вона в нову місцевість не вписалася. Латинська мова так само взаємодіяла з силою інших земель та мовами інших народів і почала змінюватися, ставши підґрунтям для постання романських мов – французької, іспанської, румунської, португальської, італійської. Ближчим до нас у часі є приклад англійської мови, яка, опинившись за океаном, в Америці, зазнала значних змін, що охопили різні рівні її системи, тому дехто з мовознавців уже говорить про постання не американського варіанта англійської мови, а про витворення окремої мови – американської. У цьому виявився закон, дію якого відкрили сучасні лінгвісти: мова не тільки є засобом комунікації, форму­лювання й вираження думки, вона значною мірою прив’язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного, предметно обжитого сотнями сотень поколінь космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить неорганічне тіло народу (О.Забужко). Так стверджувати дає підстави повідомлення литовських учених про цікавий експеримент: вони наклали карту електромагнітних полів своєї країни на карту діалектів литовської мови й констатували збіг із точністю до одного кілометра. Отже, як бачимо, мова закріплюється в цілком певному земному просторі й тому, потрапивши на інші терени, змінюється, пристосовуючись до нових природних умов. Певна річ, що особливості природи і рельєфу значно відлунюють у мові, роблячи мову горців гортанною, клекітливою, а мову степовиків – рвійною, стрімкою, мову жителів долин – м’якою, доброю.

   Мова – найсильніший інтегратор народу, це вона об’єднує нас, таких різних зовнішньо і внутрішньо, представників різних статей, соціальних та вікових груп, політичних партій, релігій і конфесій, спілок за інтересами у велику спільноту – Народ, Націю.

Бо то не просто – мова, звуки,

Не словникові холодини,

В них чути труд, і піт, і муки –

Чуття єдиної родини.

   Так об’єднавчу функцію мови характеризує П.Тичина. Ніщо інше не поєднає народ у часових і просторових координатах, як спільна мова – великий Собор нашого Духу, нашого Роду. Мова стоїть навіть вище за національне походження, бо саме вона зробила українцями татарина А.Кримського, німців Уляну Кравченко, Ю.Клена, В.Вишиваного, євреїв Л.Первомайського, С.Жураховича, Н.Рибака, М.Фішбейна, росіян Марка Вовчка, М.Костомарова, Д.Донцова, М.Хвильового, іспанку Н.Королеву й багатьох-багатьох інших. Бо во­на відповідає окресленій Й.Г.Гердером органічній по­требі людини належати до якоїсь спільноти і провадити з нею взаємодію, зокрема й мовну. Як, урешті, й підтверджує притягальність своєї духовної, ба навіть фізичної сили, свій колосальний магнетизм.

   Мова також не лише об’єднує народ, а й формує його світогляд. Не можна не погодитися з твердженням представників американської лінгвістики Е.Сепіра та Б.Ворфа, що світ ми сприймаємо не таким, яким він є насправді, а таким, яким відкриває його перед нами саме наша мова, а мова – це окуляри, яких не можна зняти, тиранія, з-під влади якої не можна вирватися. Так, світосприйняття і світогляд окремої людини й народу загалом формуються виключно рідною мовою. Ніщо інше як своєрідність рідної мови допомагає ескімосові побачити більше 20 станів снігу й назвати їх окремими словами залежно від міцності, часу та особливостей утворення (прибережний чи морський) і под., арабові – дібрати до 500 назв верблюдів, розрізнивши цих тва­рин за віком, біологічними ознаками, особливостями використання (вантажний, їздовий) та ін.; казахові – виділити до кількох десятків назв мастей коней, а ме­ланезійцеві з островів Океанії дібрати близько ста слів на позначення банана. Зрозуміла річ, ці мовні особливості зумовлені не тільки особливостями матеріального буття цих народів, а й внутрішніми можливостями їхніх мов, бо не можна адекватно пояснити той факт, що в українській мові до слова великий є близько тридцяти синонімів, а в африканських мовах нупе й хауса – до двохсот і більше трьохсот відповідно.

   Чимало неповторного, що проявляється на всіх рівнях, має й українська мова. Наше глибоке зацікавлення історією, особливо трепетне й побожне ставлення до нашої давнини, великий обсяг історичної пам’яті та яскраву лінію історичної теми у фольклорі й літературі можна пояснити, зокрема, наявністю в парадигмі українського дієслова четвертої форми часу – давноминулого. Отже, завдяки мові в кожного народу фор­мується власна неповторна картина світу.

   Першорядна роль належить мові й у формуванні менталітету народу, його унікального психоустрою. У ній акумулюються гідність народу, його життєва активність, стан душі і психічної притомності, проявляються провідні риси вдачі українців, їхні ідеали й цінності, духовні й моральні пріоритети. Продуктивність у нашій мові такої словотвірної моделі, як творення слова за допомогою демінутивів (зменшувально-пестливих суфіксів), як-от: тоненький, тоне­сенький, тонюсінький, визначила в нашому характері лагідність, доброту, м’якість. Така особливість характеризує хіба ще іспанську та литовську мови. Українська мова утворює такі форми навіть від дієслів: їстоньки, питоньки, спатоньки, спатусі, чого не знає, мабуть, жодна інша мова світу. Навіть оповідь про негативно забарвлені реалії супроводжується зменшувально-пестливими формами:

Постарили, брате, мене чужі хати,

Тяжка роботонька та зла недоленька.

   Мова творить народ у його щонайвищій духовній іпостасі. Образний характер нашої мови, всеосяжна емоційність її одиниць, велика кількість епітетів, метафор, порівнянь зумовили перевагу в душі українця емоційно-почуттєвого компонента над раціоналістичним, його творче бачення світу, що вилилося в багатющу демонологію, фольклор. Мова спонукала українця шукати у світі красу, любов, добро, наповнювати ними своє щоденне буття, робила його психічну структуру кордоцентричною, себто підпорядкованою імпульсам серця, а не розуму, відсувала на другий план раціонально-вольові чинники (про це свідчить непов­нота особової словозміни в наказовому способі). Слід визнати рацію за німецьким філософом мови В. фон Гумбольдтом: «Мова народу – це його дух, а дух народу – це його мова. Мова – занадто прикметне духовне явище. Яка мова – такий і народ, таке його бачення світу. Мова невіддільна від психіки народу. Мова й етнопсихіка творять своєрідність окремого народу серед інших численних народів, етносів, цивілізацій, національностей».

   Важливим доказом незнищенності, колосальної внутрішньої сили, життєствердності та життєспромоги нашої мови, які наповнили й самий характер нації, є численні факти її заборон різними поневолювачами (за три століття – понад 500 разів українське слово заборонялося на українській землі), які, хоч і прибирали форм лінгвоциду та здійснювалися системно й си­стематично, проте не знищили його, не послабили, не знекровили. Так, українці зазнали чимало втрат на мовному полі, але дивовижним чином мова долала всі утиски й заборони, щораз відновлюючись, воскресаючи, постаючи ще в більшій красі та могуті. Отже, у ній якась дивовижна, незбагненна живлюща сила, протиотрута до всіх засобів і замірів її знищити.

   Переконливих, обґрунтованих, підкріплених і світовою практикою, і нашим досвідом аргументів на користь важливості утвердження української мови як рідної для українців та державної в Україні можна навести ще чимало. Та, мабуть, усі вони зводитимуться лише до одного висновку: кожна людина і кожен народ повинні мати рідну мову і вільні можливості для її якнайповнішого використання.