Стаття №12 з журналу «ДИВОСЛОВО» №12 (693) 2014 р.
Владислав ІВЧЕНКО. Стоїмо!
День почався, як завжди останнім часом. Він прокинувся, зліз зі старенького дивана й увімкнув телевізор. Майдан стояв. «Стійте, хлопці, стійте! Інакше та падла всіх задавить!» Він прибрав постіль із дивана, вийшов на балкон, закурив цигарку. Дешевеньку, без фільтру. Від неї дерло горло, але організм трохи заспокоювався. Він подумав, що от добре поїхати до Києва, узяти десь вибухівки, піти до «Беркута», дочекатися, коли ті тварі кинуться бити полоненого, й висадити їх у повітря. Померти Він не боявся, для чого йому жити? Двадцять три роки в тюрмі, ані родини, ані друзів, ніхто й сльози по ньому не пустить. То хай краще Він загине, аніж якийсь молодий хлопець, якому ще жити та жити.