Посилання
/-->
Стаття №13 з журналу «ДИВОСЛОВО» №10 (751) 2019 р.
«Якось, працюючи над своєю дисертацією і засидівшись над нею допізна, гортала підшивку “Дивослова”, – розповідає одна вузівська викладачка. – Шукала потрібну статтю з педагогіки. А натрапила – на розвідку про образ квітки в українській поезії. У кого з авторів та квітка тільки розпускається, в кого – цвіте буйно, в яких творах – зав’яла вже… Хто б подумав, що це може бути аж так цікаво?! Уже й за північ перевалило. “Та що ж це! – картаю себе. – Мені – про педагогіку треба, а я – квіточками поетичними захопилась?!”».
Ішлося про «квіткове» дослідження Степана Онисимовича Павленка – сільського вчителя, активного дописувача журналу. Подібних науково-популярних розвідок учитель має ще багато, та, мабуть, чи не найяскравішими квітами в своєму доробку міг би назвати саме художні твори.
…Може, твори цього чоловіка, який народився в простій, більш ніж далекій від літератури селянській родині і сам по собі чомусь раптом закохався у Слово, постановивши його Богом (хіба не він у восьмому класі вже передплачував – єдиний у всьому селі – «Літературну Україну»?), мають нагадати, що таке Культура, що таке Аристократизм Духу – поняття, за останні віки геть вичахлі в нашому забудькуватому народові?..
Майже тридцять три роки вчителювання. І – все життя невпинної, каторжної роботи над собою. «Не пиши так, бо вмреш», – радили класикові. Степан же Павленко не тільки писав так – він так жив. У жодному рядкові – анінайменшої фальші, анінайменшої нещирості, анінайменшої неправди. Щоб, як він каже, у Слова «на чолі» не стало «зморшкою більше». А ще – оте вперте воління бути ліпше на боці тих, кого б’ють, аніж із тими, хто б’є. За цією позірною слабкістю і незахищеністю стоїть його непохитне: «Дякую. Щиро дякую, але я – зроблю по-своєму!»
Умів долати мур побуту, розривати пута обставин і проникати в найпотаємніші закутки землі й людських душ. А скільки вмудрявся угледіти за друкованим рядком! Як довіряв талановитому слову справжніх майстрів пера! Як тонко сприймав життя, «переварене» і подане художнім твором! Як багато покладав на Слово!.. Якби існували премії для Найкращого Читача – явище, мабуть, значно рідкісніше, ніж Найкращий Автор, – Степан Павленко (який, до того ж, завжди був іще й Найуважнішим Слухачем!) отримав би її неодмінно.
Марина ПАВЛЕНКО,
письменниця, кандидат педагогічних наук,
професор Уманського педагогічного університету
| Поет і Смерть Пам’яті Ігоря Муратова Чорним марищем Смерть в узголів’ї Поета сидить, Задушити його в першу-ліпшу секунду готова. Він лежить на постелі. Як пісня, такий молодий!Та недовго йому залишилося жити. Недовго. Умирає Поет. А до нього натхнення прийшло. І Поет мов забув, що вмирати він зараз повинен. Він в останній свій вірш виливає останнє тепло,Він останній свій сніп дожинає на струдженій ниві. Смерть нестямилась. Аж потемніло у Смерті в очах: Чи насправді це діється? Чи уві сні вона чує цей голос? Замість того, щоб стріти по-божому смертний свій час, Відсахнулась Кощава. І з люті аж так затряслась, * * * Мить не треба спиняти. Себе зупинімо на мить. * * * Як у казці — майже як у казці, Я вагавсь: яку дорогу взяти? Врешті, зваживсь. А дорога довга. І якщо й не піднімусь я знову – * * * Ох, ця тиша… Аж серце холоне. Дівчина |
Яблунька Край дороги, де цвітуть ромашки, Посадив хтось яблуньку колись. І вона тягнулась, ніби пташка, Все угору, в проліскову вись.Цілувала сонячне проміння, Діставала воду з джерела. Міцно в землю входило коріння, Щоб гроза зломити не могла.Й виросла крислатою, густою, Шелестіло, повне сил, гілля. А позаторішньою весною І фату із цвіту одягла. Влітку подорожні куштували І відтоді всіх вона, мов мати, * * * Осінь знов нагонить журбу, В тиху осінь пірнуть мої дні, Не повірю, що час зітре І оселя в кінці села, В чомусь буду і я, гляди. Хай нагонить осінь журбу, * * * Опадає листя, Над землею висне, В’януть білі айстри, Тоне в небі гайстер, Вкутаний печаллю, Весно, хоч ночами, |
