Стаття №8 з журналу «ДИВОСЛОВО» №09 (702) 2015 р.
Віталій РАДЧУК. Осягти Шевченка
На світанку хрущовської «відлиги», коли мені було чотири роки, Шевченко прийшов до мене у дерев’яну хату моїх діда й тітки в с. Шоломки на Овруччині, де при світлі гасової лампи сусід-школяр Степан вечорами читав уголос «Кобзаря». Село тоді жило за традицією, піч стояла оберегом совісті і при ній не мовилося криве слово, оселі не замикалися, бо замки на дверях робили хіба що від нечистого, а надвечір по трудах уся вулиця співала гуртами. Пам’ятаю, як Степан читав «Катерину» і спинявся, щоб утерти рукавом сльозу розчулення, і як тітка Олена плакали та божкали. Я не розумів тоді тонкощів дорослого сюжету, та добре бачив, яку силу має слово в книжці. І коли 1 вересня діти йшли в школу, я теж начепив на себе торбу, поклав туди «Кобзаря» й так почимчикував босоніж попід парканом їм услід. До школи не дійшов, бо мені туди було ще рано. Сів на траві у затінку, розгорнув «Кобзаря» й, щоб усі бачили, удавав, ніби читаю. Перехожі добросердно всміхалися і питали: «Це ти в школу зібрався?» А я кивав і дуже пишався з того, що мене про таке питають. Тоді я знав лише окремі букви, а через 15 літ уже перекладав мовою Тараса з кількох мов. Та загадку тих сліз досі розгадую як ключову для нашої словесності.