Конспекти уроків для 5-11-х класів, ЗНО

Календарно-тематичне планування уроків з української мови та літератури на 2024-2025 н.р. (5-11 класи)/-->

Стаття №13 з журналу «ДИВОСЛОВО» №10 (751) 2019 р.

«Якось, працюючи над своєю дисертацією і засидівшись над нею допізна, гортала підшивку “Дивослова”, – розповідає одна вузівська викладачка. – Шукала потрібну статтю з педагогіки. А натрапила – на розвідку про образ квітки в українській поезії. У кого з авторів та квітка тільки розпускається, в кого – цвіте буйно, в яких творах – зав’яла вже… Хто б подумав, що це може бути аж так цікаво?! Уже й за північ перевалило. “Та що ж це! – картаю себе. – Мені – про педагогіку треба, а я – квіточками поетичними захопилась?!”».

Ішлося про «квіткове» дослідження Степана Онисимовича Павленка – сільського вчителя, активного дописувача журналу. Подібних науково-популярних розвідок учитель має ще багато, та, мабуть, чи не найяскравішими квітами в своєму доробку міг би назвати саме художні твори.

…Може, твори цього чоловіка, який народився в простій, більш ніж далекій від літератури селянській родині і сам по собі чомусь раптом закохався у Слово, постановивши його Богом (хіба не він у восьмому класі вже передплачував – єдиний у всьому селі – «Літературну Україну»?), мають нагадати, що таке Культура, що таке Аристократизм Духу – поняття, за останні віки геть вичахлі в нашому забудькуватому народові?..

Майже тридцять три роки вчителювання. І – все життя невпинної, каторжної роботи над собою. «Не пиши так, бо вмреш», – радили класикові. Степан же Павленко не тільки писав так – він так жив. У жодному рядкові – анінайменшої фальші, анінайменшої нещирості, анінайменшої неправди. Щоб, як він каже, у Слова «на чолі» не стало «зморшкою більше». А ще – оте вперте воління бути ліпше на боці тих, кого б’ють, аніж із тими, хто б’є. За цією позірною слабкістю і незахищеністю стоїть його непохитне: «Дякую. Щиро дякую, але я – зроблю по-своєму!»

Умів долати мур побуту, розривати пута обставин і проникати в найпотаємніші закутки землі й людських душ. А скільки вмудрявся угледіти за друкованим рядком! Як довіряв талановитому слову справжніх майстрів пера! Як тонко сприймав життя, «переварене» і подане художнім твором! Як багато покладав на Слово!.. Якби існували премії для Найкращого Читача – явище, мабуть, значно рідкісніше, ніж Найкращий Автор, – Степан Павленко (який, до того ж, завжди був іще й Найуважнішим Слухачем!) отримав би її неодмінно.

Марина ПАВЛЕНКО,
письменниця, кандидат педагогічних наук,
професор Уманського педагогічного університету

Поет і Смерть
Пам’яті Ігоря Муратова
Чорним марищем Смерть в узголів’ї Поета сидить,
Задушити його в першу-ліпшу секунду готова.
Він лежить на постелі. Як пісня, такий молодий!Та недовго йому залишилося жити. Недовго.
Умирає Поет. А до нього натхнення прийшло.
І Поет мов забув, що вмирати він зараз повинен.
Він в останній свій вірш виливає останнє тепло,Він останній свій сніп дожинає на струдженій ниві.
Смерть нестямилась. Аж потемніло у Смерті в очах:
Чи насправді це діється? Чи уві сні вона чує цей голос?

Замість того, щоб стріти по-божому смертний свій час,
Божевільний Поет заходивсь коло вірша якогось!
Ні, круг пальця її ще ніхто не вмудрявсь обвести…
…Він спокійно промовив:
– Не лізь перед батька у пекло.
Хай у вірші останній рядок допишу. Ти прости.
Дай скінчити! Не будь, як та рима, уперта.

Відсахнулась Кощава. І з люті аж так затряслась,
Що сама змогла б дуба добрячого врізати, мабуть.
Та по хвилі Поет заспокоїв її:
– Все гаразд.
Я уже, – і відклав самописку та аркушик набік.

* * *

Мить не треба спиняти. Себе зупинімо на мить.
Щоб почути принаймні, як колос од вітру шумить.
Як од жайвора небо високе над полем тремтить,
Як, немов од скловати, од часу долоня щемить.

* * *

Як у казці — майже як у казці,
Три дороги вдаль мене манили,
І усі вели вони до щастя,
Хоч легких і не знайти між ними.

Я вагавсь: яку дорогу взяти?
По якій мій вірний кінь поскаче?
Щастя різне. Є і вузькувате.
Наперед всього не передбачиш…

Врешті, зваживсь. А дорога довга.
А на ній вибоїн — страх багато…
Так і жди: впаду коню під ноги.
І чи стане в мене сили встати?

І якщо й не піднімусь я знову –
В розпачі не битиму у груди:
Кінь мій губить на шляху підкови
Після мене хтось щасливим буде.

* * *

Ох, ця тиша… Аж серце холоне.
Так і суне гадючо до мене.
Швидше б, швидше б краплини холодні
По листках задзвеніли зелених,
Закружляли в танку на майдані,
Стукотіли у шибку без краю!
Швидше б, швидше б!..
А поки що п’яно
Тиша в очі мені зазирає.
…Розсипає отруту тиша.
…Тиша бавиться у пилюці.
…Тиша віршики кволі пише. –
І тому я здригаюсь од люті:
Я не можу її терпіти!
Геть від мене! Не лізь до серця!
Хай у грудях шумує літо!
Хай у грудях
гроза сміється!

                Дівчина
Хто його знає, що таке дівчина,
Як можна душу її осягти…
Візьме всміхнеться — і ти як скалічений,
І водночас як окрилений ти.
Йде тротуаром. А в зорі — іскорки.
От сміхотлива! Серйозність де?
Хіба вона вміє любити берізково
Й вірною бути весь вік — не день?
Що вона може? — думаєш гірко,
Їй в голові лиш помади і парк…
…А Ярославна? А Українка?
А Ковалевська? А Жанна Д’Арк?..
Ну-бо, не супся на дівчину дуже так. –
Серце дівоче уміє любить!
Навіть таку вона ношу подужає,
Що й чоловіка спроможна звалить!

Яблунька
Край дороги, де цвітуть ромашки,
Посадив хтось яблуньку колись.
І вона тягнулась, ніби пташка,
Все угору, в проліскову вись.Цілувала сонячне проміння,
Діставала воду з джерела.
Міцно в землю входило коріння,
Щоб гроза зломити не могла.Й виросла крислатою, густою,
Шелестіло, повне сил, гілля.
А позаторішньою весною
І фату із цвіту одягла.

Влітку подорожні куштували
Ті плоди казково-наливні.
Яблука снагу їм дарували,
І любові промені ясні.

І відтоді всіх вона, мов мати,
Пригощає плодом золотим…
О, яка це радість — дарувати!
О, як добре щастя всім нести!

* * *

Осінь знов нагонить журбу,
І задума стискає груди.
Я багато чого забув,
Я багато чого забуду.

В тиху осінь пірнуть мої дні,
Опадуть, наче листя червлене.
Й чи залишиться що в мені?
Чи залишиться що від мене?

Не повірю, що час зітре
Все з моєї душі безслідно.
Може, ко´му зітре, тире,
Та залишиться слово рідне.

І оселя в кінці села,
Захід сонця жовтогарячий,
І лелечого змах крила,
І невситна жадоба праці…

В чомусь буду і я, гляди.
В тих книжках, у яких кохався,
В тих стежках, у яких бродив,
У серцях, до яких торкався…

Хай нагонить осінь журбу,
Хай стискає задума груди.
Я життя любить не забув.
Я життя любить не забуду.

* * *

Опадає листя,
опадає листя,
опадає листя
з вишень.

Над землею висне,
над землею висне,
вересневий висне
день.

В’януть білі айстри,
в’януть білі айстри,
в’януть білі айстри
в садах.

Тоне в небі гайстер,
тоне в небі гайстер,
милий серцю гайстер —
птах.

Вкутаний печаллю,
вкутаний печаллю,
вкутаний печаллю
спить гай.

Весно, хоч ночами,
весно, хоч ночами,
в грудях хоч ночами
грай!

Интернет-магазин АБАРИС